Людина, змучена тюрмою, хоче відпочити, вона ладна все віддати за нічний сон. А її серед ночі зганяють з місця, ведуть до слідчого. Той, виспавшись удень, допитує, одсилає до камери, через якийсь час знову викликає, допитує, одсилає. І так до ранку. При таких допитах арештант не тільки зізнається в тому, чим завинив, він ладен підписати протокола, який звинувачує його в тому, в чому зовсім не винен. Тільки б спочити, тільки б поспати, забутися. Але допити Грабовському здавалися щастям. Полегшували тяжкі безсонні ночі. На допитах, до яких незабаром звик, поводив себе зовсім спокійно. Нічого не приховуючи, відповідав вичерпно на всі запитання. Дратувало інколи тільки те, що кожної ночі слідчий повторював одні й ті ж запитання, відповіді на які Грабовський давно завчив, як "Отче наш", і відповідав уже машинально.Так, він винен, винен у всьому, бо сам писав протест, сам редагував, навіть розсилав. Отож винен тільки він один. За це й готовий відповідати. Не розкаюється в тому, що робив, бо чинив свідомо. І якщо ще колись йому випаде нагода дізнатися про такі ганебні події, як якутська розправа, він зробить те ж, що зробив цього разу. Що ж тут є незрозумілого?..
Повернувшись з прогулянки, Грабовський застав у своїй камері нового мешканця. Це був кремезний, костистий, але до того висушений чоловік, що його голова скидалася на череп, тісно обтягнений темно-жовтим пергаментом. Сива, аж біла чуприна й борода, а брови чорні-чорні, неначе підведені сажею.— Чого так дивитесь? — запитав чоловік. — Хочете пізнати? Марна праця. Рідна мати б не пізнала.
— Та ні, — здвигнув плечима Павло. — Ваш прихід мене дивує. Адже за весь час мого сидіння тут ви — перша людина, яку до мене пустили. Розумієте?
— Даруйте, не моя ж на те воля, — вибачився чоловік, нахилившись до торбини на долівці, наче збирався покинути камеру. — Та я, здається, й ненадовго до вас.
Казали, скоро переведуть. Не встигну набриднути.
— Що ви, що ви! — збентежився Павло. — Навпаки, я дуже радий вашому приходові.
Тут пропасти можна від самоти та безділля.
— Пропасти від безділля, — якось неприродно посміхнувся чоловік, — А мені, перепрошую, до живого намуляла та проклята праця, ой намуляла. Може, хоч тепер спочину. А вас часто гонять на роботу?
— Ніколи. За весь час я навіть нитки не перервав. Якби ганяли, то, може, ліпше було б.
— Ліпше? — здивувався гість. — То ви, запевне, чоловіче добрий, не знаєте, що таке робота. Бачите? — простягнув руки.
Масивні, темно-бурі, вони були густо вкриті виразками.
— Від роботи?
— Від неї, — хитнув головою. І, помовчавши, додав: — Хоч я, вважайте, теж колись любив працю. Ще й як! Без неї жити не міг. А зараз хай її дябль любить.
— Де ж це ви намучились так?
— На каторзі. Вона ж не красить людину, ой не красить, — зітхнув чоловік, вмощуючись на долівці коло торбинки.
Та Грабовський уже не чув. Він прикипів до незнайомого палкими очима, не знаходячи сил ні одірватися від нього, ні промовити слово. Перед ним сидів живий каторжник. Досі він тільки чув про каторгу, каторжників, і вони ввижалися йому страшними, але на власні очі не бачив їх. А зараз побачив. Он які вони, мученики каторги! От що робить каторга з людини. Надю, сестронько!..Чоловік взявся перев'язувати розірваний чобіт, а Грабовський стежив за роботою.
— Може, думаєте, я такий старий, — заговорив сумовито каторжник. — Ні. Тільки за сорок перейшло, а от, бачите, посивів. Чи ж такий я був п'ять років тому? Де там! Ой, Кара, Кара! Недарма так і охрестили її люди.
— Ви про що? — не зрозумів Грабовський.
— Та про карійську ж каторгу.
— Знаєте той табір?
— Трохи знаю, — гірко посміхнувся гість. — П'ять років протрубив там. А це провадять на Акатуй. Коли б ще трохи, то, мабуть, не витерпів би, сам руки наклав би на себе, як інші. Кара... істинна кара. Гіршої й придумати не можна.
— І зараз прямо звідти? — перебив оповідача Павло, охоплений тривогою.
Каторжник ствердно хитнув сивою кучмою і потягнувся до торбинки. Павло стояв, мов учаділий. Кара. Карійський каторжний табір. Надія... Перебуваючи в Балаганському окрузі, отримав кілька листів од неї. Один прислала сюди, в іркутську тюрму. Але відтоді минуло вже більше року. Писав, слав листи майже щодня, а відповіді не було. Де вона? Чому мовчить? Чи жива-здорова?І раптом, наче промінь серед мороку ночі, прямо в його камеру прийшла людина з самої Кари. Як сон. Аж голова наморочиться.
Павло морщить чоло, протирає очі. Ні, не сон: перед ним сидить, порпаючись у торбинці, чоловік. Ніби для того, щоб упевнитися, що все це не омана, Павло підходить до каторжника, торкається його кістлявого плеча і сідає поряд на підлогу.
Каторжник довго мне в руках маленький, землистого кольору капшучок, перевертає його, і на вкриту виразками долоню падають чисті й білі, як квасоля, зуби.
— Мої, — перегортаючи на долоні зуби, спокійно говорить і наче для підтвердження широко сміється порожнім ротом. — Усі зберігаю. Хай будуть. Файні п'ястуки виплекало карійське начальство. Б'ють, як гамана. Ой, б'ють, б'ють, матка боска...
Каторжник ще перегорнув зуби на долоні, уважно переглянув їх, немовби перевіряв, чи всі вони зберігаються в належному стані, висипав у капшучок і, зав'язавши його, сунув у торбинку,
— Ну, та вже, здається, пронесло, минулося. Наш табір, далебі чули, озганяють. Надумалися.
— А вам не зустрічалася часом Сигида? — не стерпів Грабовський. — Сигида. Не чули про таку?
— Надія? — здивувався каторжник. — А хто ж її може не знати? Знаю добре. Уже чули про неї?
— Я знаю її по етапу. Разом ішли з Бутирської... Вона моя подруга...
— Подруга... — загадково протягнув каторжник. І повторив: — Подруга. То ви не знаєте, що з нею сталося?
— Сталося? — Павло схопив його за руки. — Нічого не відаю. Говоріть!..
— А вас не Павлом, бува, звати? — махнув чорними острішками брів каторжник.
— Так, так. Павлом. Павлом Грабовським.
— Згадувала про вас. Все розповідала подругам та шкодувала, що більше не зустрінетесь.
— Що з нею?
Неспокій, що враз охопив Грабовського, мабуть, переконав каторжника: він натрапив саме на того, про кого згадувала Надія Сигида. Він скоренько зав'язав торбинку, поклав її коло себе й почав розповідати.
— Наш табір, скажу вам, дуже страшний. Звідти мало хто виривався живим, а коли й виривався, то морочив світ недовго. Пам'ятаю, був у нас такий, як сокіл, хлопець. Також з Польщі...
Говорив повагом, розмірене, наче слово за словом відривав од серця.
— Ну з нами, чоловіками, було ще так і сяк. Ми народ і міцніший, і крутіший. Нас, правду кажучи, побоювалося начальство і не так чіплялося. Та якось у табір пригнали жінок, тоді начальство й розперезалося. Бігали, перебирали, як бугаї. Зойки, крики, аж лящали жіночі казарми. Всякі там наглядачі та солдатня ласували, як хотіли, а надто влітку, коли кругом високі бур'яни. Були, правда, серед дівчат і горді. Але й вони не довго могли втриматись і мусили або піддаватися, або віддавати богові душу. Нема, нема, та й, дивись, знайдено десь
недалеко від казарми задушену. Як все те робилося, ми не відали, але багато непокірних пішли на той світ.
Та от на початку минулого року до нас пригнали нових жінок, а серед них і Надію. То були самі політичні. Вони одразу так повернули діло, що виманити якусь у бур'яни стало неможливо. Начальство, звісно, розсердилося. Табором пройшла чутка, що воно гострить зуби на політичних. Та ми на те не дуже зважали, бо ж на кого там не чигають... А вам давно писала Надія? — несподівано запитав.
— Понад рік тому.
— А-а-а... — загадково протягнув. — То ви справді нічого не знаєте? А я думав...
— Не знаю анічогісінько. Кажіть далі!
— Гай-гай, — зітхнув оповідач. — А скоїлося таке, що страшно й згадувати.
П'ятого серпня минулого року нашу тюрму відвідав генерал-губернатор Корф. На стільці серед двору тоді сиділа Лизавета Ковалевська і не встала перед ним. Корф образився і звелів перевести її у верхнєудинську центральну тюрму. Ранком на жінку накинулися жандарми, стягли в білизні з ліжка, напнули арештантський сіряк і погнали в якусь сторожку на березі Шилки. Там її знову роздягли, пошматували сорочку й обрядили в усе арештантське. Комендант тюрми Масюков орудував тою справою, а покликаний йому на підмогу смотритель Бобровський так знущався з Ковалевської, що вона кілька разів падала без тями.
Одвели її у Верхнєудинськ і запакували в тюрму. Одинадцять місяців не виходила з камери, двері якої завжди були опечатані. Це викликало обурення серед товариства; воно вирішило домагатися, аби Масюкова було скинуто з посади. Просьби не дали ніяких наслідків. Сам Масюков не один раз запевняв словом честі, що покине уряд, та завше ламав те слово. Ми почали голодовку: не брали в рот ані крихітки. Надя не вірила, що таким способом можна чогось досягти, але потім пристала до гурту. Голодовку спинили лише тоді, як начальство показало телеграму, буцім Масюков переводиться, через три місяці його не буде. Тоді ми вирішили порвати всякі зносини з Масюковим: відреклись книжок, грошей, листів, — словом, усього. Надія відреклася також, але для неї було страшенною мукою лишитися без листів, — вона сумувала, нудилась. Час ішов, а Масюков зоставався на посаді. Надя одна з перших заговорила про нову голодовку. "Краще вмерти, аніж терпіти", — казала вона. Кілька днів блукала схвильована, нічого не їла, мало спала.
В ніч на тридцяте серпня вона лягла до краю змучена, але на ранок прокинулася жвава й заспокоєна, з незламаною думкою покінчити нестерпний стан речей. Цілий день провела в страшенних душевних муках, розпачливо ридала, а ввечері знов заспокоїлася і пішла завчасу спати. Того ж вечора написала записку комендантові, що хоче бачити його. Ранком устала, скоренько вбралася в чорний одяг і сіла читати Успенського; прийшли жандарми від коменданта за нею. Похапцем одяглась, попрощалася з товаришками й пішла. Ну, а в кабінеті Масюкова дала комендантові по пиці.
— Ударила?! — радісно гукнув Павло. — Вірно зробила, сестронько. Вірно! Так йому й треба!
— Еге, вірно, — зітхнув оповідач. — Вірно, кажете? В той же день Надію перегнали з барака в каторжну тюрму, її подруги ще голодували, волаючи повернути Надію в барак.
Діставши звістку про ганьбу Масюкова, Корф наказав покарати Надію сотнею ударів при лікареві, але без медичного обстеження. Лікар відмовився бути присутнім і приватним листом сповістив читинського губернатора Хорошкіна, що Сигида хворіє, а тому виконувати Корфів присуд небезпечно. Та губернатор звелів лікареві не втручатися.
Керував катуванням Бобровський, який перебрав на себе і роль лікаря. В післяобідню пору він заявився в тюрму і звелів вивести Надію. Вона вийшла бліда, з похиленою головою і пов'язана хусткою, бо боліли зуби. Бобровський зірвав хустку, зміряв нещасну звірячим поглядом і зловісно кинув:
— Ця витримає! Ану виведіть її за браму і роздягніть, — звелів солдатам, що стояли з різками в руках.
Екзекуція відбувалася за тюремним подвір’ям. Бобровський заборонив дати води, якої просила Надія... Так і залишили її на снігу серед поля всю в крові. Поривалися ми запомогти, але нікого не випускали з табору. Один, правда, таки вирвався за ворота, та далеко не побіг, вартовий застрелив. Тільки коли смеркло, солдати принесли Надію в каторжну тюрму, де вже сиділи її подруги. Розказували, згадувала вас, матінку та ще якусь Оксану Петрівну. Ну, а на ранок...
Чоловік витер зашкарублою полою піджака глибокі орбіти.
— Її вже нема? Нема? Чого мовчите?! — закричав Павло, ошаліло дивлячись на оповідача.
— Тієї ж ночі. Скінчилися її муки.
Павло більше нічого не чув. Довго дивився в куток камери, силкуючись збагнути страшну звістку.
Відчинилися двері камери.
— Дулембо, виходь. Знайшлася вільна камера.
Каторжник підвівся.
— Не побивайтеся, Павле. Сльози — ледачий помічник у біді... Ранком коло Надіїного тіла лежали її подруги, які випили отруту. А, я й забув. — Він видобув з-за пазухи аркуш паперу і простягнув Грабовському. — Ось візьміть. Це все, що лишилося від Надійки... Наші жінки знайшли під її подушкою уже по смерті. Видно, комусь писала, але не встигла закінчити й одіслати. Нате, може, це якраз вам писалося.
— Ну годі, йди, — тупцяв коло порога тюремник.
Дулемба не слухав.
— А через день після похорону отруїлися ще шістнадцять чоловік. Ну, тоді вже побенкетували ми, як хотіли. Декого пощастило врятувати, а Ковалевська, Смирницька, Бобохов, Марія та Іван Калюжні померли... Багатьом душогубам живцем
голови повідривали. Гордіться Надією, гордіться, добрий чоловіче.Каторжник узяв рабовського за плечі, легко потермосив і, зібравши свою торбинку, рушив за тюремником.
Коли зачинилися двері камери, Павло взяв з колін залишений Дулембою аркуш і поглянув у нього. Перед очима замерехтіли букви: "... Не зійду я з того шляху, на який стала, і розпрощаюся, коли треба буде, навіки з волею і з вами... Що буде, не знаю, я до всього готова... надійтесь на мої сили... усе винесу жваво... живу любов'ю до святого діла, вірою та надією на щасливу, хоча й не близьку будучину... Не турбуюся, коли мені навіть не доведеться діждатись... Досить з мене глибокої віри в будучину; досить, щоб витерпіти всі, всі пригоди. Жити отією будучиною, уявляти собі щастя та земний рай тих обранців, що будуть жити серед добра, ладу та любові, — а тому справдитись, певно справдитись: гадаючи про те, я все забуваю, забуваю гіркоту, біль та морок сучасності. За мороком та гіркотою я вбачаю світло й відраду і не падаю духом. Не падайте ж і ви, вірте в силу душі людської і боріться міцно, палко, безперестанку, з усіма незгодинами, з усіма темними та дикими силами. Зваліть їх! Не доведеться, може, вам їх добути, а підхитати — підхитайте; вірте тільки в перевагу вищих сил, то будете щасливі довіку..."
Далі читати не міг, бо затуманилися зіниці і всі слова злилися докупи. У скронях шалено гуло, а серце скніло від пекучого болю.
http://www.ukrcenter.com/Література/Микола-Сиротюк/21082-85/Забіліли-сніги
Павло Арсенович Грабовський народився у 1864 р. в селі Пушкарному на Харківщині (тепер село Грабовське Краснопільського району Сумської області) в сім’ї паламаря. Навчався в Охтирській бурсі (1874-1879 рр.) та Харківській духовній семінарії (1879-1882 рр.). Ще під час навчання в семінарії бере безпосередню участь у діяльності харківської групи "Чорного переділу" - народницької організації дещо поміркованішого, ніж народовольці, характеру. В грудні 1882-го у Грабовського виявлено "бумаги противуправительственного содержания", він був заарештований і виключений з семінарії. У листопаді 1885 р. його беруть на військову службу, місце дислокації піхотного полку (м. Валки поблизу Харкова) давало змогу не втрачати зв’язків із підпільною організацією. Невдовзі як покарання за виступ проти армійського начальства рядового Грабовського чекало переведення до Туркестанського військового округу. Саме на той час жандармерії вдалося розкрити його участь у розповсюдженні відозв народників; в Оренбурзі революціонера заарештовують, повертають до Харкова й ув’язнюють.
На все життя справила велике враження на поета політкаторжанка Надія Костянтинівна Сигида, учасниця "Народної волі" останньої хвилі. Народилась вона в 1862 р. у Таганрозі, в грецькій родині (її дівоче прізвище - Малоксіяно, а з метою конспірації уклала фіктивний шлюб з народовольцем Якимом Сигидою). Працювала вчителькою в училищі, в 1885-ому була у міста одним з організаторів підпільної народовольскої типографії. При захопленні конспіративної квартири поліцією 23 січня 1886 р. вони були заарештовані. Якима засудили до смертної кари, замінивші її довічною каторгою на Сахаліні, в якій він не пережив і року. Надія отримала 8 років каторги та була відправлена для відбування покарання в страшні Нерчинські табори на золоті копальні на річці Карі в Забайкаллі. В перекладі на сучасні реалії, "веденням блогу екстремістського характеру" навряд чи когось здивуєш, але в ХІХ ст. навіть бліда листівочка викликала більший резонанс, ніж зараз - трьохгодинний фільм зі спецефектами. Тим більше, за кілька років до того народовольці підірвали батенька-царя, що теж зовсім не додавало учасникам цієї історії співчуття з боку влади. Тобто, крім ведення блогу, зараз це також могли б назвати "підтримка тероризму".
Грабовський познайомився з Надією і закохався в неї по дорозі на заслання, в Московській пересильній тюрмі на Бутирці. З Москви вони разом відправляються по етапу. Чотирьохмісячний шлях до Іркутська став для них часом постійного спілкування, і цього терміну вистачило для того, щоб Надія стала для Грабовського поетичною музою до самої його смерті. Хоч їм більше не судилося зустрітися, бо Павла направили до Балаганського округу, він присвячує їй понад 30 своїх віршів, пише про неї в своїх листах Іванові Франку та Борису Грінченку.
Потрапивши на Кару, Сигида одразу стала центральною постаттю у жорстокому протистоянні між політичними в'язнями та тюремною адміністрацією, що набирало тоді значних обертів на цій каторзі - основному на той час місці тримання борців з царським режимом. 11 серпня 1888-го каторгу відвідав з інспекційним візитом приамурський генерал-губернатор барон Корф. Усі в'язні повинні були вставати в його присутності, але революціонерка Єлизавета Ковальська, родом з села Сонцівка Харківської губернії, відмовилася це зробити, за що була переведена до Верхнєудинського тюремного замку під суворе одиночне ув'язнення. "Я ніколи в тюрмі не вставала при вході начальства, не встала і перед ним. На його наказ "встати!" відповіла: "Я прийшла сюди за те, що не визнаю вашого уряду і перед його представниками не встаю". Оскаженілий Корф крикнув супроводжувавшим його казакам "підняти її багнетами". Казаки топлатился на місці, не наважуючись діяти. Корф, розлючений, вибіг з в'язниці", - писала у спогадах Ковальська, відсидівши весь термін з винятковою непримиремністю.
Для нашого часу потрапляння до ШИЗО - дрібниця. А тоді у відповідь на це зажадали звільнити коменданта в'язниці і кілька разів оголошували тривалі голодування. Але тюремне керівництво у відповідь лише глузувало та знущалося над ними. У лютому 1889 р. в'язниці Карійської каторги відвідав начальник Іркутського жандармського управління фон Плотто. Він обіцяв зробити на каторзі зміни, але нічого зроблено не було, що викликало нову серію голодувань. В результаті чергового конфлікту Сигида вдарила по обличчю жандармського офіцера Масюкова, який найбільше ображав жінок. Думала, що йому не можна буде після цього продовжувати службу. Цей сміливий вчинок відразу став відомим як серед в'язнів (а на Карійській каторзі знаходилися й жінки, й чоловіки), так і серед найвищого тюремного керівництва. Надію перевели докримінальної в'язниці, Корф видав особисте розпорядження про дозвіл до застосування сили і тілесних покарань у відношенні до політв'язнів, чим відверто порушив кримінальні закони Російської імперії, які дозволяли побиття різками лише кримінальних злочинців. На підставі підписаної ним же інструкції, наказав покарати Надію ста ударами різок, і 7 листопада 1889-го вона була піддана тілесному покаранню.
В результаті, не маючи вже інших можливостей для боротьби, Надія разом з іще трьома засудженими товаришками, вирішила прийняти смертельну дозу опію, аби ціною власної загибелі привернути увагу російського та світового суспільства до важких умов утримання політв'язнів у російських тюрмах, до адміністративного свавілля, яке панувало на каторгах скрізь. Так в ніч на 8 листопада в результаті отруєння померли чотири жінки. Крім Надії це були ті, хто 16 діб тримав голодування з вимогою переведення до неї: Марія Калюжна з міста Лебедина Харківської губернії, уродженка Катеринослава Марія Ковалевська, і Надія Смирницька з Київської губернії.
Якщо Єлизавета була засуджена довічно (і лише в 1891 р. їй замінили пожиттєву каторгу 20-річною), то Марії Ковалевській залишалося зачекати до закінчення ув'язнення лише два місяці, але вона обрала путь разом з іншими революціонерками. Та й 8-річний срок Сигиди на фоні першої тежвиглядає не таким вже великим. А ще в неї залишались маленькі брат та сестра, яких вона виховувала і дуже любила, тому навряд чи їй дуже хотілося помирати. Але ідучи на екзекуцію, як згадувала Ковальська, вона сказала що тілесне покарання рівнозначне смертній карі.
Вже наступного дня про це самогубство стало відомо у чоловічому таборі. Польський революціонер Фелікс Кон запропонував чоловікам підтримати жінок. 16 політв'язнів спробували отруїтися 12 листопада, але тюремна влада після випадку з жінками була насторожі, і тюремні лікарі встигли врятувати життя більшості отруєних. Загинули лише двоє - Іван Калюжний (брат Марії Калюжної та чоловік Надії Смирницької) і Сергій Бобохов (уродженець Смоленщини). Вони прийняли по цілій упаковці. Під час слідства було встановлено, что інші каторжани вижили завдяки тому, що у препаратів сплив термін придатності - вони були вироблені у 1882 р. Деякі приймали опіати повторно, але теж без очікуваного результату. Де і як вони їх дістали - встановити так і не вдалося.
Карійська трагедія сколихнула всю країну, про неї майже відразу стало відомо світовій громадськості. Багато посприяв розповсюдженню інформації про загибель політв'язнів і Павло Грабовський. Через нього сумна звістка поширилася Західною Україною, а звідти розійшлася європейськими країнами. Російській владі довелося виправдовуватися у своїх вчинках, адже реноме її виявилося сильно підмоченим. Під впливом масових виступів уряд був змушений заборонити застосування тілесних покарань щодо всіх жінок (не тільки політично ув'язнених). Вже 1890-го року Карійська політична в'язниця була ліквідована, а політичних в'язнів перевели до Акатуйської тюрми. Корфу вдалося уникнути навіть адміністративної догани, він спокійно помер на своїй губернаторській посаді. Але помста наздогнала його вже після смерті - після революції 1917-го більшовики сплюндрували могилу барона в Успенському соборі Хабаровська.
Для Грабовського смерть Надії стає великим ударом. По отриманні сумної звістки, він разом з іншими політв'язнями складає, підписує і сприяє надрукуванню письмового протесту "До російського уряду", який був спрямований проти нелюдського ставлення до революціонерів і страшних умов, у яких вони перебували в різних місцях Росії. За це його було знову кинуто до в'язниці на три з половиною роки.
"Зву своє життя "зеленим", хоч не знаю, чи можна так сказати, але воно справді осталося навіки зеленим, недостиглим, хоч мені вже 30 літ. Уявіть собі: 9 літ життя на селі більш або менш вільного, 9 літ по школах, в чотирьох стінах, потім 12 літ без перерви в тюрмі, солдатській казармі і знову в тюрмі та на засланню"... Роки поневірянь по тюрмах Східного Сибіру вкрай підірвали здоров’я Грабовського, він дуже хворів. Помер 12 грудня 1902 р. у Тобольську, похований згідно заповіту на кладовищі поруч з декабристами. В труну було покладено найдорожчу реліквію - пасмо волосся Надії, подаруване нею йому в день їх останнього побачення 15 років тому...
Повернувшись з прогулянки, Грабовський застав у своїй камері нового мешканця. Це був кремезний, костистий, але до того висушений чоловік, що його голова скидалася на череп, тісно обтягнений темно-жовтим пергаментом. Сива, аж біла чуприна й борода, а брови чорні-чорні, неначе підведені сажею.— Чого так дивитесь? — запитав чоловік. — Хочете пізнати? Марна праця. Рідна мати б не пізнала.
— Та ні, — здвигнув плечима Павло. — Ваш прихід мене дивує. Адже за весь час мого сидіння тут ви — перша людина, яку до мене пустили. Розумієте?
— Даруйте, не моя ж на те воля, — вибачився чоловік, нахилившись до торбини на долівці, наче збирався покинути камеру. — Та я, здається, й ненадовго до вас.
Казали, скоро переведуть. Не встигну набриднути.
— Що ви, що ви! — збентежився Павло. — Навпаки, я дуже радий вашому приходові.
Тут пропасти можна від самоти та безділля.
— Пропасти від безділля, — якось неприродно посміхнувся чоловік, — А мені, перепрошую, до живого намуляла та проклята праця, ой намуляла. Може, хоч тепер спочину. А вас часто гонять на роботу?
— Ніколи. За весь час я навіть нитки не перервав. Якби ганяли, то, може, ліпше було б.
— Ліпше? — здивувався гість. — То ви, запевне, чоловіче добрий, не знаєте, що таке робота. Бачите? — простягнув руки.
Масивні, темно-бурі, вони були густо вкриті виразками.
— Від роботи?
— Від неї, — хитнув головою. І, помовчавши, додав: — Хоч я, вважайте, теж колись любив працю. Ще й як! Без неї жити не міг. А зараз хай її дябль любить.
— Де ж це ви намучились так?
— На каторзі. Вона ж не красить людину, ой не красить, — зітхнув чоловік, вмощуючись на долівці коло торбинки.
Та Грабовський уже не чув. Він прикипів до незнайомого палкими очима, не знаходячи сил ні одірватися від нього, ні промовити слово. Перед ним сидів живий каторжник. Досі він тільки чув про каторгу, каторжників, і вони ввижалися йому страшними, але на власні очі не бачив їх. А зараз побачив. Он які вони, мученики каторги! От що робить каторга з людини. Надю, сестронько!..Чоловік взявся перев'язувати розірваний чобіт, а Грабовський стежив за роботою.
— Може, думаєте, я такий старий, — заговорив сумовито каторжник. — Ні. Тільки за сорок перейшло, а от, бачите, посивів. Чи ж такий я був п'ять років тому? Де там! Ой, Кара, Кара! Недарма так і охрестили її люди.
— Ви про що? — не зрозумів Грабовський.
— Та про карійську ж каторгу.
— Знаєте той табір?
— Трохи знаю, — гірко посміхнувся гість. — П'ять років протрубив там. А це провадять на Акатуй. Коли б ще трохи, то, мабуть, не витерпів би, сам руки наклав би на себе, як інші. Кара... істинна кара. Гіршої й придумати не можна.
— І зараз прямо звідти? — перебив оповідача Павло, охоплений тривогою.
Каторжник ствердно хитнув сивою кучмою і потягнувся до торбинки. Павло стояв, мов учаділий. Кара. Карійський каторжний табір. Надія... Перебуваючи в Балаганському окрузі, отримав кілька листів од неї. Один прислала сюди, в іркутську тюрму. Але відтоді минуло вже більше року. Писав, слав листи майже щодня, а відповіді не було. Де вона? Чому мовчить? Чи жива-здорова?І раптом, наче промінь серед мороку ночі, прямо в його камеру прийшла людина з самої Кари. Як сон. Аж голова наморочиться.
Павло морщить чоло, протирає очі. Ні, не сон: перед ним сидить, порпаючись у торбинці, чоловік. Ніби для того, щоб упевнитися, що все це не омана, Павло підходить до каторжника, торкається його кістлявого плеча і сідає поряд на підлогу.
Каторжник довго мне в руках маленький, землистого кольору капшучок, перевертає його, і на вкриту виразками долоню падають чисті й білі, як квасоля, зуби.
— Мої, — перегортаючи на долоні зуби, спокійно говорить і наче для підтвердження широко сміється порожнім ротом. — Усі зберігаю. Хай будуть. Файні п'ястуки виплекало карійське начальство. Б'ють, як гамана. Ой, б'ють, б'ють, матка боска...
Каторжник ще перегорнув зуби на долоні, уважно переглянув їх, немовби перевіряв, чи всі вони зберігаються в належному стані, висипав у капшучок і, зав'язавши його, сунув у торбинку,
— Ну, та вже, здається, пронесло, минулося. Наш табір, далебі чули, озганяють. Надумалися.
— А вам не зустрічалася часом Сигида? — не стерпів Грабовський. — Сигида. Не чули про таку?
— Надія? — здивувався каторжник. — А хто ж її може не знати? Знаю добре. Уже чули про неї?
— Я знаю її по етапу. Разом ішли з Бутирської... Вона моя подруга...
— Подруга... — загадково протягнув каторжник. І повторив: — Подруга. То ви не знаєте, що з нею сталося?
— Сталося? — Павло схопив його за руки. — Нічого не відаю. Говоріть!..
— А вас не Павлом, бува, звати? — махнув чорними острішками брів каторжник.
— Так, так. Павлом. Павлом Грабовським.
— Згадувала про вас. Все розповідала подругам та шкодувала, що більше не зустрінетесь.
— Що з нею?
Неспокій, що враз охопив Грабовського, мабуть, переконав каторжника: він натрапив саме на того, про кого згадувала Надія Сигида. Він скоренько зав'язав торбинку, поклав її коло себе й почав розповідати.
— Наш табір, скажу вам, дуже страшний. Звідти мало хто виривався живим, а коли й виривався, то морочив світ недовго. Пам'ятаю, був у нас такий, як сокіл, хлопець. Також з Польщі...
Говорив повагом, розмірене, наче слово за словом відривав од серця.
— Ну з нами, чоловіками, було ще так і сяк. Ми народ і міцніший, і крутіший. Нас, правду кажучи, побоювалося начальство і не так чіплялося. Та якось у табір пригнали жінок, тоді начальство й розперезалося. Бігали, перебирали, як бугаї. Зойки, крики, аж лящали жіночі казарми. Всякі там наглядачі та солдатня ласували, як хотіли, а надто влітку, коли кругом високі бур'яни. Були, правда, серед дівчат і горді. Але й вони не довго могли втриматись і мусили або піддаватися, або віддавати богові душу. Нема, нема, та й, дивись, знайдено десь
недалеко від казарми задушену. Як все те робилося, ми не відали, але багато непокірних пішли на той світ.
Та от на початку минулого року до нас пригнали нових жінок, а серед них і Надію. То були самі політичні. Вони одразу так повернули діло, що виманити якусь у бур'яни стало неможливо. Начальство, звісно, розсердилося. Табором пройшла чутка, що воно гострить зуби на політичних. Та ми на те не дуже зважали, бо ж на кого там не чигають... А вам давно писала Надія? — несподівано запитав.
— Понад рік тому.
— А-а-а... — загадково протягнув. — То ви справді нічого не знаєте? А я думав...
— Не знаю анічогісінько. Кажіть далі!
— Гай-гай, — зітхнув оповідач. — А скоїлося таке, що страшно й згадувати.
П'ятого серпня минулого року нашу тюрму відвідав генерал-губернатор Корф. На стільці серед двору тоді сиділа Лизавета Ковалевська і не встала перед ним. Корф образився і звелів перевести її у верхнєудинську центральну тюрму. Ранком на жінку накинулися жандарми, стягли в білизні з ліжка, напнули арештантський сіряк і погнали в якусь сторожку на березі Шилки. Там її знову роздягли, пошматували сорочку й обрядили в усе арештантське. Комендант тюрми Масюков орудував тою справою, а покликаний йому на підмогу смотритель Бобровський так знущався з Ковалевської, що вона кілька разів падала без тями.
Одвели її у Верхнєудинськ і запакували в тюрму. Одинадцять місяців не виходила з камери, двері якої завжди були опечатані. Це викликало обурення серед товариства; воно вирішило домагатися, аби Масюкова було скинуто з посади. Просьби не дали ніяких наслідків. Сам Масюков не один раз запевняв словом честі, що покине уряд, та завше ламав те слово. Ми почали голодовку: не брали в рот ані крихітки. Надя не вірила, що таким способом можна чогось досягти, але потім пристала до гурту. Голодовку спинили лише тоді, як начальство показало телеграму, буцім Масюков переводиться, через три місяці його не буде. Тоді ми вирішили порвати всякі зносини з Масюковим: відреклись книжок, грошей, листів, — словом, усього. Надія відреклася також, але для неї було страшенною мукою лишитися без листів, — вона сумувала, нудилась. Час ішов, а Масюков зоставався на посаді. Надя одна з перших заговорила про нову голодовку. "Краще вмерти, аніж терпіти", — казала вона. Кілька днів блукала схвильована, нічого не їла, мало спала.
В ніч на тридцяте серпня вона лягла до краю змучена, але на ранок прокинулася жвава й заспокоєна, з незламаною думкою покінчити нестерпний стан речей. Цілий день провела в страшенних душевних муках, розпачливо ридала, а ввечері знов заспокоїлася і пішла завчасу спати. Того ж вечора написала записку комендантові, що хоче бачити його. Ранком устала, скоренько вбралася в чорний одяг і сіла читати Успенського; прийшли жандарми від коменданта за нею. Похапцем одяглась, попрощалася з товаришками й пішла. Ну, а в кабінеті Масюкова дала комендантові по пиці.
— Ударила?! — радісно гукнув Павло. — Вірно зробила, сестронько. Вірно! Так йому й треба!
— Еге, вірно, — зітхнув оповідач. — Вірно, кажете? В той же день Надію перегнали з барака в каторжну тюрму, її подруги ще голодували, волаючи повернути Надію в барак.
Діставши звістку про ганьбу Масюкова, Корф наказав покарати Надію сотнею ударів при лікареві, але без медичного обстеження. Лікар відмовився бути присутнім і приватним листом сповістив читинського губернатора Хорошкіна, що Сигида хворіє, а тому виконувати Корфів присуд небезпечно. Та губернатор звелів лікареві не втручатися.
Керував катуванням Бобровський, який перебрав на себе і роль лікаря. В післяобідню пору він заявився в тюрму і звелів вивести Надію. Вона вийшла бліда, з похиленою головою і пов'язана хусткою, бо боліли зуби. Бобровський зірвав хустку, зміряв нещасну звірячим поглядом і зловісно кинув:
— Ця витримає! Ану виведіть її за браму і роздягніть, — звелів солдатам, що стояли з різками в руках.
Екзекуція відбувалася за тюремним подвір’ям. Бобровський заборонив дати води, якої просила Надія... Так і залишили її на снігу серед поля всю в крові. Поривалися ми запомогти, але нікого не випускали з табору. Один, правда, таки вирвався за ворота, та далеко не побіг, вартовий застрелив. Тільки коли смеркло, солдати принесли Надію в каторжну тюрму, де вже сиділи її подруги. Розказували, згадувала вас, матінку та ще якусь Оксану Петрівну. Ну, а на ранок...
Чоловік витер зашкарублою полою піджака глибокі орбіти.
— Її вже нема? Нема? Чого мовчите?! — закричав Павло, ошаліло дивлячись на оповідача.
— Тієї ж ночі. Скінчилися її муки.
Павло більше нічого не чув. Довго дивився в куток камери, силкуючись збагнути страшну звістку.
Відчинилися двері камери.
— Дулембо, виходь. Знайшлася вільна камера.
Каторжник підвівся.
— Не побивайтеся, Павле. Сльози — ледачий помічник у біді... Ранком коло Надіїного тіла лежали її подруги, які випили отруту. А, я й забув. — Він видобув з-за пазухи аркуш паперу і простягнув Грабовському. — Ось візьміть. Це все, що лишилося від Надійки... Наші жінки знайшли під її подушкою уже по смерті. Видно, комусь писала, але не встигла закінчити й одіслати. Нате, може, це якраз вам писалося.
— Ну годі, йди, — тупцяв коло порога тюремник.
Дулемба не слухав.
— А через день після похорону отруїлися ще шістнадцять чоловік. Ну, тоді вже побенкетували ми, як хотіли. Декого пощастило врятувати, а Ковалевська, Смирницька, Бобохов, Марія та Іван Калюжні померли... Багатьом душогубам живцем
голови повідривали. Гордіться Надією, гордіться, добрий чоловіче.Каторжник узяв рабовського за плечі, легко потермосив і, зібравши свою торбинку, рушив за тюремником.
Коли зачинилися двері камери, Павло взяв з колін залишений Дулембою аркуш і поглянув у нього. Перед очима замерехтіли букви: "... Не зійду я з того шляху, на який стала, і розпрощаюся, коли треба буде, навіки з волею і з вами... Що буде, не знаю, я до всього готова... надійтесь на мої сили... усе винесу жваво... живу любов'ю до святого діла, вірою та надією на щасливу, хоча й не близьку будучину... Не турбуюся, коли мені навіть не доведеться діждатись... Досить з мене глибокої віри в будучину; досить, щоб витерпіти всі, всі пригоди. Жити отією будучиною, уявляти собі щастя та земний рай тих обранців, що будуть жити серед добра, ладу та любові, — а тому справдитись, певно справдитись: гадаючи про те, я все забуваю, забуваю гіркоту, біль та морок сучасності. За мороком та гіркотою я вбачаю світло й відраду і не падаю духом. Не падайте ж і ви, вірте в силу душі людської і боріться міцно, палко, безперестанку, з усіма незгодинами, з усіма темними та дикими силами. Зваліть їх! Не доведеться, може, вам їх добути, а підхитати — підхитайте; вірте тільки в перевагу вищих сил, то будете щасливі довіку..."
Далі читати не міг, бо затуманилися зіниці і всі слова злилися докупи. У скронях шалено гуло, а серце скніло від пекучого болю.
http://www.ukrcenter.com/Література/Микола-Сиротюк/21082-85/Забіліли-сніги
Павло Арсенович Грабовський народився у 1864 р. в селі Пушкарному на Харківщині (тепер село Грабовське Краснопільського району Сумської області) в сім’ї паламаря. Навчався в Охтирській бурсі (1874-1879 рр.) та Харківській духовній семінарії (1879-1882 рр.). Ще під час навчання в семінарії бере безпосередню участь у діяльності харківської групи "Чорного переділу" - народницької організації дещо поміркованішого, ніж народовольці, характеру. В грудні 1882-го у Грабовського виявлено "бумаги противуправительственного содержания", він був заарештований і виключений з семінарії. У листопаді 1885 р. його беруть на військову службу, місце дислокації піхотного полку (м. Валки поблизу Харкова) давало змогу не втрачати зв’язків із підпільною організацією. Невдовзі як покарання за виступ проти армійського начальства рядового Грабовського чекало переведення до Туркестанського військового округу. Саме на той час жандармерії вдалося розкрити його участь у розповсюдженні відозв народників; в Оренбурзі революціонера заарештовують, повертають до Харкова й ув’язнюють.
 |
| Павло Грабовський та Іван Франко |
Грабовський познайомився з Надією і закохався в неї по дорозі на заслання, в Московській пересильній тюрмі на Бутирці. З Москви вони разом відправляються по етапу. Чотирьохмісячний шлях до Іркутська став для них часом постійного спілкування, і цього терміну вистачило для того, щоб Надія стала для Грабовського поетичною музою до самої його смерті. Хоч їм більше не судилося зустрітися, бо Павла направили до Балаганського округу, він присвячує їй понад 30 своїх віршів, пише про неї в своїх листах Іванові Франку та Борису Грінченку.
Такої певної, святої,
Такої рідної, як ти,
Такої щирої, простої, —
Вже більше, мабуть, не знайти.
Таку не часто скинеш оком,
Такою тільки що марить...
А раз зустрінеш ненароком —
Навіки долю озарить!
Потрапивши на Кару, Сигида одразу стала центральною постаттю у жорстокому протистоянні між політичними в'язнями та тюремною адміністрацією, що набирало тоді значних обертів на цій каторзі - основному на той час місці тримання борців з царським режимом. 11 серпня 1888-го каторгу відвідав з інспекційним візитом приамурський генерал-губернатор барон Корф. Усі в'язні повинні були вставати в його присутності, але революціонерка Єлизавета Ковальська, родом з села Сонцівка Харківської губернії, відмовилася це зробити, за що була переведена до Верхнєудинського тюремного замку під суворе одиночне ув'язнення. "Я ніколи в тюрмі не вставала при вході начальства, не встала і перед ним. На його наказ "встати!" відповіла: "Я прийшла сюди за те, що не визнаю вашого уряду і перед його представниками не встаю". Оскаженілий Корф крикнув супроводжувавшим його казакам "підняти її багнетами". Казаки топлатился на місці, не наважуючись діяти. Корф, розлючений, вибіг з в'язниці", - писала у спогадах Ковальська, відсидівши весь термін з винятковою непримиремністю.
Для нашого часу потрапляння до ШИЗО - дрібниця. А тоді у відповідь на це зажадали звільнити коменданта в'язниці і кілька разів оголошували тривалі голодування. Але тюремне керівництво у відповідь лише глузувало та знущалося над ними. У лютому 1889 р. в'язниці Карійської каторги відвідав начальник Іркутського жандармського управління фон Плотто. Він обіцяв зробити на каторзі зміни, але нічого зроблено не було, що викликало нову серію голодувань. В результаті чергового конфлікту Сигида вдарила по обличчю жандармського офіцера Масюкова, який найбільше ображав жінок. Думала, що йому не можна буде після цього продовжувати службу. Цей сміливий вчинок відразу став відомим як серед в'язнів (а на Карійській каторзі знаходилися й жінки, й чоловіки), так і серед найвищого тюремного керівництва. Надію перевели докримінальної в'язниці, Корф видав особисте розпорядження про дозвіл до застосування сили і тілесних покарань у відношенні до політв'язнів, чим відверто порушив кримінальні закони Російської імперії, які дозволяли побиття різками лише кримінальних злочинців. На підставі підписаної ним же інструкції, наказав покарати Надію ста ударами різок, і 7 листопада 1889-го вона була піддана тілесному покаранню.
 |
| Надія Сигида |
Якщо Єлизавета була засуджена довічно (і лише в 1891 р. їй замінили пожиттєву каторгу 20-річною), то Марії Ковалевській залишалося зачекати до закінчення ув'язнення лише два місяці, але вона обрала путь разом з іншими революціонерками. Та й 8-річний срок Сигиди на фоні першої тежвиглядає не таким вже великим. А ще в неї залишались маленькі брат та сестра, яких вона виховувала і дуже любила, тому навряд чи їй дуже хотілося помирати. Але ідучи на екзекуцію, як згадувала Ковальська, вона сказала що тілесне покарання рівнозначне смертній карі.
Зранку в холодну могилу
Ти жертвою часу лягла;
Без жалю загублено силу...
А в мене пак гадка жила:
Що повівом навіть не скине
На тебе пануюче зло,
Що смерть над тобою залине
Отрутою повне жало!
Вже наступного дня про це самогубство стало відомо у чоловічому таборі. Польський революціонер Фелікс Кон запропонував чоловікам підтримати жінок. 16 політв'язнів спробували отруїтися 12 листопада, але тюремна влада після випадку з жінками була насторожі, і тюремні лікарі встигли врятувати життя більшості отруєних. Загинули лише двоє - Іван Калюжний (брат Марії Калюжної та чоловік Надії Смирницької) і Сергій Бобохов (уродженець Смоленщини). Вони прийняли по цілій упаковці. Під час слідства було встановлено, что інші каторжани вижили завдяки тому, що у препаратів сплив термін придатності - вони були вироблені у 1882 р. Деякі приймали опіати повторно, але теж без очікуваного результату. Де і як вони їх дістали - встановити так і не вдалося.
Карійська трагедія сколихнула всю країну, про неї майже відразу стало відомо світовій громадськості. Багато посприяв розповсюдженню інформації про загибель політв'язнів і Павло Грабовський. Через нього сумна звістка поширилася Західною Україною, а звідти розійшлася європейськими країнами. Російській владі довелося виправдовуватися у своїх вчинках, адже реноме її виявилося сильно підмоченим. Під впливом масових виступів уряд був змушений заборонити застосування тілесних покарань щодо всіх жінок (не тільки політично ув'язнених). Вже 1890-го року Карійська політична в'язниця була ліквідована, а політичних в'язнів перевели до Акатуйської тюрми. Корфу вдалося уникнути навіть адміністративної догани, він спокійно помер на своїй губернаторській посаді. Але помста наздогнала його вже після смерті - після революції 1917-го більшовики сплюндрували могилу барона в Успенському соборі Хабаровська.
 |
| Лазарет каторжної тюрми на Карі |
"Зву своє життя "зеленим", хоч не знаю, чи можна так сказати, але воно справді осталося навіки зеленим, недостиглим, хоч мені вже 30 літ. Уявіть собі: 9 літ життя на селі більш або менш вільного, 9 літ по школах, в чотирьох стінах, потім 12 літ без перерви в тюрмі, солдатській казармі і знову в тюрмі та на засланню"... Роки поневірянь по тюрмах Східного Сибіру вкрай підірвали здоров’я Грабовського, він дуже хворів. Помер 12 грудня 1902 р. у Тобольську, похований згідно заповіту на кладовищі поруч з декабристами. В труну було покладено найдорожчу реліквію - пасмо волосся Надії, подаруване нею йому в день їх останнього побачення 15 років тому...
