Класик та сучасність

  
Маловідомий цикл творів Івана Франка, присвячений трудовим мігрантам. Іноді строки з нього майже зливаються з сучасним фольклором українських заробітчан, і здається, що це написано не з різницею у ціле сторіччя, а в один і той же час. В його віршах чимало застарілих слів та запозичень з інших мов – це жива мова галицьких селян кінця 19 ст., коли вони струмочком впадали до величезного потоку робочої сили, який прямував до Європи і далі до Нового Світу. Від сучасної української інтелігенції на телебаченні такого не почуєш.

Гей, розіллялось ти, руськеє горе,
Геть по Європі і геть поза море!

Бачили мури Любляни та Рєки,
Як з свого краю біг русин навтеки.

Руські ридання й стогнання лунали
Там, де Понтеби біліються скали.

Аж із Кормон, мов живого до гробу,
Гнали жандарми наш люд, як худобу.

Небо італьське, блакитне, погідне,
Бачило бруд наш, пригноблення бідне.

Генуя довго, мабуть, не забуде,
Як то гостили в ній руськії люде.

Будуть ще внукам казать проти ночі:
«Дивний тут люд кочував із півночі.

Рідну країну з слізьми споминав він,
Але з прокляттям із неї тікав він»...

Доки гамбурзькі важкі паровози -
Де ви не ллялися, руськії сльози!

Всі з тебе, русине, драли проценти:
Польськії шляхтичі й швабські агенти.
Руки українських мігрантів будували Європу і обидві Америки. Люди з однієї із найбідніших та найбезправніших соціальних верств габсбурзької імперії вірили, що кронпринц Рудольф заснував в Бразилії справедливе «мужицьке царство» - де нема слуг, нема панів, а на людей працюють мавпи. Чутки про це розпускали агенти європейських пароплавних компаній, і шукачі нового життя плили через океан на напіврозвалених суднах, як зараз робить чимало прагнучих до Євросоюзу біженців, нерідко закінчуючи життя серед хвиль. Наче метелики на палаючі в ночі лампи, прямують до італійського острова Лампедуза переповнені біженцями шхуни, тримаючи курс на вогні її маяків - навіть знаючи, що можуть обпектись.


По морі ми плили без злих пригод,
Лиш хорував погано весь народ.

На морі вмерло дев`ять душ народу;
Їх замість погребу метали в воду.

Най бог боронить від такої тьми,
Як матері ридали за дітьми,

Коли їх риби довгі, мов ті балки,
Зубаті, чорні, рвали на кавалки!
Проїхавши півсвіту, перенісши страшне випробування дорогою, пограбовані на всіх митніцях та побиті поліцією, українські мігранти знайшли на новій землі все те ж саме: панів та їх слуг, перетворених на безправних тварин. Іван Франко перекладував на вірші листи, які писали додому ті, хто добрався до заморського «раю». Багато в чому вони схожі на розповіді і сучасних заробітчан:

Сім місяців отсе мовчали ми,
Аж на кінці вандрівки стали ми.

Серед лісів тут живемо в бараці
І маємо страшенно много праці.

Рубаєм дерева на сажень грубі –
Одно два дні довбем, сусіди любі!

За рік отак чень буде чистий морг,
То будем сіять. Живемо наборг…

…До Відня їхали спокійно вкупі;
У Відні нас три дні держали в цюпі.

Пустили нас, лиш пан якийсь від нас
Сім срібла взяв, що підписав нам пас.

З Понтеби завернули нас до Грацю,
Там ти неділі мали з нами працю.

Писали до Стрия, Мостів і Кут.
А нам казали «Зачекайте тут!»

Палазя там умерла від уроків,
А лікар німець мовив: «З браку соків».
Пізно ввечері ідеш за квитками на автовокзал. На одній платформі, біля складених гіркою сумок, стоїть натовп. До нього вирулює мікроавтобус без маршрутної таблички. І поки до нього грузять баули й рюкзаки, бабця в строкатій квітчастій хустці, голосячи, обіймає худенького хлопчину в спортивному костюмі. Він щось говорить їй – розгублений, голений наголо, один з тих, кому нема чого втрачати: гарантовані злидні вдома чи бодай якийсь шанс на удачу за кордоном.

 

- До Польщі їдуть, - говорить чоловік на платформі, може водій чи працівник вокзалу. – Раз на тиждень збираються тут люди з сіл, і разом виїжджають. Шенгену ні в кого нема, але через кордон їх якось переправляють. Тут все налагоджено.

Водій маршрутки дав візитку: два телефонні номери без імен та прізвищ. Маршрутка виїхала в ніч, а жінка, яка проводила сина, залишилась ночувати на вокзалі, щоб зранку повернутися до себе в село.

Коли почуєш, як в тиші нічній
Залізним шляхом стугонять вагони,
А в них гуде, шумить, пищить, мов рій,
Дитячий плач, жіночі скорбні стони,
Важке зітхання і гіркий проклін,
Тужливий спів, дівочії дисканти,
То не питай: сей поїзд - відки він?
Кого везе? Куди? Кому вздогін?

Се - емігранти.

Коли побачиш - на пероні десь
Людей, мов оселедців тих, набито,
Жінок, худих, блідих, аж серце рвесь,
Зів'ялих, мов побите градом жито,
Мужчин понурих і дітей дрібних,
І купою брудні, старії фанти,
Навалені під ними і при них,
На лицях слід терпінь, надій марних,

Се - емігранти.

Коли побачиш, як отих людей
Держать, і лають, і в реєстри пишуть,
Як матері у виходках дітей
Зацитькують, годують і колишуть,
Як їх жандарми штовхають від кас,
Аж поїзд відійде, - тоді припадок!
Весь люд на шини кидається враз:
«Бери нас або переїдь по нас!»

Се в нас порядок.
 

Що це? Опис того, що твориться зараз на залізничних вокзалах Будапешта та Відня, де лежать покотом та штурмують потяги арабські біженці? Так. Коли вночі по лютому холоду перейдеш Карпати, можливо втративши когось з групи замерзлим по дорозі, коли роздаси гроші провідникам, деякі з яких вас точно обдурять, коли все-таки подолаєш кордон з ЄС - будеш сидіти на «карантині» в таборі для біженців, довго та принизливо доводячи, що тобі загрожує небезпека на батьківщині, а потім будеш страждати від косих поглядів, образ, побоїв та проблем з роботою. Чи може це про наших сучасних земляків, чимало з яких провозять у вантажівках з подвійним дном, за підробленими документами, туди, де вони так само повинні жити практично в рабських умовах і працювати до повного виснаження, а деколи і торгувати своїм тілом? Так, і про них. Чи вірші класика української літератури, написані більше ста років тому? І це теж. Як же мало змінилося суспільство з того часу! І як багато з того, що за цей час, здавалося б, відійшло в минуле, знову стає повсякденною частиною сучасного життя!...

Наша группа

Разделы

    (36) (23) (22) (19) (19) (19) (18) (17) (17) (17) (14) (13) (13) (13) (12) (12) (10) (10) (8) (7) (6) (6) (6) (6) (6) (5) (5) (5) (5) (5) (4) (4) (4) (4) (4) (4) (4) (3) (3) (3) (3) (3) (3) (3) (3) (2) (2) (2) (2) (2) (2) (2) (2) (2) (2) (2) (2) (2) (2) (2) (2) (2) (2) (2) (2) (2) (2) (2) (2) (2) (1) (1) (1) (1) (1) (1) (1) (1) (1) (1) (1) (1) (1) (1) (1) (1) (1) (1) (1) (1) (1) (1) (1) (1) (1) (1) (1) (1) (1) (1) (1) (1) (1) (1) (1)